Другим основоположником соціології називають англійського інженера Герберта Спенсера (1820-1903).

Розвиток соціології як науки в країнах Західної Європи та сша

Соціологія як самостійна галузь науки почала формуватися наприкінці XVIII-початку XIX ст. До цього часу аналіз суспільства здійснювався на межі таких наук як філософія, історія і філософія історії. Але вони переважно використовували умоглядний аналіз, часто виходили не з фактів, а з чисто теоретичних міркувань. Тому Сен-Симон у своєму «Нарисі науки про людину» написав, що наука про людину дотепер була гіпотезною, а треба будувати її на спостереженні, фактах, як у фізиці. Цю ідею підтримав Огюст Конт (1798-1857).

1.Засновником соціології вважають французького вченого, філософа-позитивіста О Конта. Розглядаючи історію суспільства, О. Конт дійшов висновку про існування трьох стадій розвитку людського інтелекту в історії людства:

- теологічна (до 1300 р.) - панує релігійний світогляд, тому винуватцями усього, що робиться у суспільстві, є надприродні істоти або трансцендентні сили (духи, Боги);

- метафізична (1300 - 1800 pp.) - панує абстрактно-умоглядне тлумачення речей, замість богів на арену виходять абстрактні причини і сутності, які сприймає розум (ідеї суверенітету, права, легітимність уряду у політиці тощо).

- позитивна або наукова (з 1800 p.), коли стає відчутним вплив науки на суспільство, - вчені стають у центрі його духовного життя. Люди звертаються до законів, заснованих на емпіричній очевидності, експерименті. Розвиток стає відкритим, завдяки науці людина все більше пізнає реальність.

О. Конт розробив свою класифікацію наук відповідно до їх ускладнення й утворив такий ряд: математика - астрономія - фізика - хімія - біологія - соціологія. Спочатку він назвав соціологію соціальною фізикою і поділив її на дві частини: соціальну статику і соціальну динаміку. Соціальна статика вивчає умови існування, закони функціонування соціальної системи, її структуру й елементи. Результатом цих знань є теорія суспільного порядку. Соціальний порядок базується на трьох чинниках: сім'ї як базовому елементі суспільства, державі - органі соціальної солідарності, гаранту порядку та на релігії - регулятору соціальної поведінки. Соціальна динаміка вивчає і фіксує закони розвитку і зміни соціальних систем. На виході тут маємо теорію суспільного прогресу (прогресу розуму).



Головне завдання соціології, за О. Контом, - вироблення позитивної політики наукового реформування суспільства. Цей шлях повинен бути оптимальним, у ньому не повинно бути ні застою, ні революційної анархії.

Г. Спенсер розвинув ідею соціальної еволюції як розвитку від простого до складного. Еволюційні процеси у суспільстві бувають трьох видів: органічні, неорганічні і надорганічні. Суспільство є соціальним організмом, який за аналогією з організмом біологічним народжується, збільшує масу, що й ускладнює його структуру. Ускладнення структури відбивається на створенні суспільством соціальних інститутів (домашніх або сімейних, обрядових, політичних, церковних і професійно-промислових) і веде до диференціації функцій соціальних інститутів, від чого частини тісніше пов'язуються між собою. Разом з фіксацією подібності соціального і біологічного організмів Г. Спенсер відмітив і їх принципову різницю: якщо у біологічному організмі частини служать для цілого, то в соціальному ціле існує для частин. Однією з функцій цього цілого, за Г. Спенсером, є соціальний контроль, який тримається на двох страхах: страх перед живими створює державу, страх перед мертвими - церкву. Ідеї Г. Спенсера стали основою теорії структурного функціоналізму, яка виникла пізніше.

3. Рухаючись в основному в тому ж напрямку, що і О.Конт і виходячи з тих же теоретичних передумов німець К.Маркс (1818-1883) у співробітництві з Ф.Енгельсом створив історичний матеріалізм - особливу соціологічну теорію, відповідно до якої головною силою в розвитку суспільства є спосіб виробництва матеріальних благ. Його соціологічна теорія стала наслідком застосування філософського матеріалізму і матеріалістичної діалектики до вивчення суспільства, розуміння історії людства.

К.Маркс виходив з передумови, що розвиток суспільства носить закономірний, поступальний і прогресивний характер. Розробляючи концепцію стадіальності людського розвитку, він створив теорію суспільно-економічної формації і доводив, що зміна формацій відбувається через вирішення класових протиріч, в основі яких лежить протиріччя між продуктивними силами і виробничими відношеннями.

Марксизм відрізняється від інших суспільних теорій претензіями на єдність теорії і практики. Якщо інші соціальні теорії, як правило, не претендували на їх практичне втілення, не ставили за мету змінити світ, задовольняючись його поясненням, то марксизм був насамперед програмою суспільного переустрою. Твердження Маркса про месіанську роль пролетаріату виявились утопічними.

4. По оцінках багатьох істориків соціології Еміль Дюркгейм (1858-1917) не тільки один із класиків, але і творець сучасної соціологічної науки. Його робота "Самогубство" (1897р.) вважається зразком поєднання емпіричного дослідження із соціологічною теорією. Дюркгейм дуже вплинув на різні аспекти соціологічної науки. Він займався різними проблемами: соціальної дезорганізації, соціальної патології, соціального контролю, соціальної інтеграції, соціології права, моралі, релігії. Розробляв питання предмету і методів соціології, її основних понять. Він є видатним представником так званого "соціологізму" у соціології. Відмінна риса соціологізму - орієнтація на визнання специфіки соціальних явищ, які не можна зводити до психологічних чи інших явищ.

5. Значний внесок у соціологію кінця XIX — початку XX ст. зробив німецький вчений Макс Вебер (1864— 1920), автор праць з економіки, права, філософії, історії та соціології. Найвагоміша його заслуга полягає у розвитку методологічних аспектів соціології. Він є основоположником так званої «розуміючої соціології», теорії соціальної дії. Відкидаючи натуралізм позитивістської соціології, Вебер запозичив з позитивізму ідею емпіричного дослідження соціальних явищ. Суспільство та його індивіди трактувались Вебером як такі, що виявляються в процесі інтеракції, а не як певні «готові факти». Вебер віддавав пріоритет індивіду, фактором розвитку суспільства називав культурні цінності, вірив в інтелігенцію. М. Вебер вважав, що соціологія повинна брати за вихідний пункт своїх досліджень поведінку індивіда. Соціологію він визначав як науку, яка прагне зрозуміти «соціальну дію і таким чином казуально пояснити її процес і дію». Саме необхідність розуміння дій предмета свого дослідження відрізняє соціологію від природничих наук. На відміну від Дюркгейма, Вебер твердив, що ні суспільство в цілому, ні форми колективності не слід розглядати як суб'єкти дії: ними можуть бути тільки окремі індивіди.

6. Вільфредо-Федеріко Парето (1848-1923) – видатний італійський соціолог і економіст. Характерним для нього є прагнення "зробити із соціології точну науку", а для цього він широко використовував математику. Головна його праця "Трактат по загальній соціології" був задуманий як "гігантське заперечення Марксові". На відміну від Дюркгейма, Парето досліджував насамперед психологічні аспекти громадського життя, переважно ірраціональні. Думав, що за допомогою психічних якостей людини можна пояснити не тільки поведінку індивіда, але і соціальні процеси. Тому Парето вважають представником психологізму в соціології.

Цікаво, що хоча особисто В.Парето не симпатизував італійським фашистам, його ідеї виявилися придатними для виправдання останнього. Цьому сприяла концентрація зусиль ученого на аналізі проблем політичної боротьби, його ідея біологічного добору правлячої еліти, обґрунтоване застосування насильства, критика раціоналістичного підходу до політики, підкреслення значення ірраціональних факторів у діяльності людей. Парето вважав природним існування ''вищих" і "нижчих" соціальних класів, вічну циркуляцію еліт.

Основні ідеї західноєвропейської соціології (ХІХ—ХХ ст.)
Автори Країни Основні соціологічні ідеї
Огюст Конт (1798—1857) Франція Засновник соціології позитивізму. «...Соціологія мусить бути точною наукою, як і природничі науки» (пояснювальна соціологія)
Карл Маркс (1818—1883) Німеччина Завдання полягає в тому, щоб не тільки пояснити світ, а змінити його шляхом революції
Герберт Спенсер (1820—1903) Великобританія Шлях розвитку: суспільна еволюція — поступові зміни…

Починаючи з 20-х років, у США з'явилося декілька наукових шкіл емпіричної соціології, які зосередилися у трьох університетах: Чиказькому, Колумбійському і Гарвардському. Відповідно існували і три школи емпіричної соціології.

Важливою особливістю американської соціології є те, що головні зусилля вчених-соціологів були зосереджені на вирішенні практичних завдань, тобто — прагматизм, який давав відповіді на конкретні питання: якими є мотиви поведінки людей; як краще та ефективніше здійснювати соціальний контроль та управління; якими шляхами подолати конфлікти та підтримувати стабільність суспільства; якими методами, засобами та заходами можна забезпечити соціальне партнерство та співробітництво людей у виробництві, зростання продуктивності праці, підвищення добробуту громадян тощо.

Структурний функціоналізм. Його основні представники - американські соціологи Т. Парсонс (1902 - 1979) та Р Мертон (1910). За Т.Парсонсом індивіди у суспільстві діють і взаємодіють, виконуючи певні ролі стосовно один одного, і це складає соціальну структуру суспільства, бо роль є одиницею соціальних відносин, а суспільство як соціальна система є комплексом соціальних дій. Коли всі ці частини нормально функціонують, то у суспільстві існує порядок.

За Р. Мертоном навпаки треба зосереджувати увагу на дисфункціях, відхиленнях від порядку, і таким чином попередня концепція доповнюється. Виходить, що повна функціональна єдність, на яку сподівався Т. Парсонс, буває рідко, тому треба дослідити ступінь інтегрованості суспільства.

Структурно-функціональний аналіз суспільстваможна виразити у наступних пунктах:

- суспільство - система взаємопов'язаних структур, усі елементи якої виконують свої функції;

- соціальні інститути - частини соціальної системи, впливають на функціонування всього суспільства;

- індивід - основний елемент системи, який входить до соціальної структури через соціальну роль;

- суспільне життя залежить від солідарності індивідів;

- в основі суспільного життя лежать норми і цінності, воно включає в себе обов'язки людей і соціальний контроль;

- соціальні системи інтегровані і тяжіють до стабільності, дисфункції у суспільстві - це патологія (відхилення від і норм), яку повинна подолати соціологія.

Теорія конфлікту протилежна попередній: ідея соціальної рівноваги замінюється ідеєю соціальних змін.

Американець Ч.Р. Міллс (1911 - 1962) одним із перших піддав критиці концепцію Т. Парсонса, так як вважав, у реальному житті поруч зі стабільністю існує нестабільність. Інший американський вчений Д. Козер (1913) розвинув думку про позитивну роль конфлікту. Підтримав це положення і німецько-англійський соціолог Р. Дарендорф (1929) який вважав, що кожне суспільство постійно змінюється, у ньому постійно існують конфлікти. Будь-який елемент суспільства сприяє його інтеграції та змінам, кожне суспільство базується на насильстві одних його членів над іншими. Влада завжди в антагонізмі з підлеглими і неминуче породжує конфлікт. Отже, конфлікт - природний стан суспільства, який є рушійною силою історії. Звідси висновок: треба вміти регулювати конфлікти.

Основні положення теорії конфлікту:

- соціальні системи «розриваються» протиріччями і прагнуть до змін;

- в основі суспільного життя - непримиренні інтереси, тому конфлікт - це органічний стан соціальної системи;

- соціальні конфлікти сприяють адаптації суспільства до змін і прогресу;

- соціальні конфлікти вимагають соціального контролю, це і є завданням соціології.

Символічний інтеракціонізм намагається подолати протиставлення людини і суспільства. Його послідовники визнають пріоритет соціального над індивідуальним. Такі його представники, як американці Д. Мід (1863 - 1961) та Г. Блумер (1900 - 1987) вважали, що індивід поєднується з суспільством через взаємозв'язок з іншими людьми. Взаємодія відбувається за допомогою символів (жестів, мови). Отже, основною категорією соціології треба вважати «соціальний процес», який ототожнюється з постійною зміною і розвитком. Усе, що є у суспільстві - наслідок соціального процесу взаємодії індивідів, у якому сам індивід стає особистістю. Тобто людина, за Д. Мідом, є наслідком соціальних дій. А Г. Блумер додав до цієї думки те, що сконцентрував свою увагу на індивіді. Людина-діяч є частиною колективної дії, бо вона взаємодіє з оточуючими. Ці колективні дії весь час змінюються. Отже, представники цього напряму розуміють суспільство як символічну взаємодію людей та їх груп. Вона сповнена внутрішніх суперечностей, почуттів та емоцій людей. У цій взаємодії люди конструюють об'єкти і змінюють навколишнє середовище.

Феноменологічна соціологія - дослідження духовних цінностей - є різновидом «розуміючої» соціології М. Вебера. Ії прибічники вважають, що суспільство - явище, яке постійно створюється і відтворюється у процесі духовної взаємодії людей. Засновник цього напряму – австрієць А.ІІІюц (1899 - 1959) вважав, що соціальний світ – це повсякденний світ, який тлумачиться людьми як світ сенсів, уявлень людей про об'єкти світу.

Завдання соціології - відкривати і систематизувати принципи організації повсякденного життя людей. Акцент робиться взаємодії. Основні принципи феноменологічної соціології:

- соціальна реальність - існуючий до нас інтерсуб'єктивний світ;

- люди прилучаються до цього світу завдяки досвіду модії з іншими людьми;

- соціальна дія - осмислена поведінка людини у ії духовній взаємодії з іншими людьми.

Інтегральна соціологія (у деяких підручниках її називають «інтегративною»). Її засновник російсько-американський соціолог П.О.Сорокін (1889- 1968) вважав, що суспільство - сукупність людей, які спілкуються і взаємодіють в одному соціальному просторі. Елементами взаємодії є індивіди, акти (дії) і провідники спілкування (символи, інтеракції), мова, музика, мистецтво, гроші тощо. Завдання соціології - досліджувати соціальні явища, які можна і спостерігати, тобто поведінку людей. На думку П.О.Сорокіна, існує така послідовність суб'єктів суспільства: особа - група - суспільство - культура. Суспільство треба реформувати, для цього потрібні соціальна аналітика, соціальна механіка, соціальна генетика, соціальна політика.

Інтегральною соціологією П. Сорокін намагався об'єднати все позитивне з інших теоретичних напрямів науки. Він вірив у те, що завдяки конструктивній діяльності соціології у світі можна досягти міцного і тривалого миру. Для цього лише потрібно: докорінно переоцінити більшість сучасних культурних цінностей, поширити і впровадити їх у кожній державі, обмежити суверенність усіх держав щодо війни і миру, заснувати вищу міжнародну владу, яка б мала право обов'язкових і примусових рішень в усіх народних конфліктах.

П.О. Сорокіна вважають одним з провідних соціологів XX ст. У своїх роботах він визначив характер і основні напрями розвитку сучасної соціології, а також дав характеристику західній соціології XX ст. На його думку, їй притаманні: інтернаціоналізація, експертизація, фактографізація, академізація, диференціація і соціологізація інших наук. Отже, він відмітив факт всесвітнього поширення соціології як науки, ствердження її як однієї з основних, залучення її для вирішення все більшого кола питань, зростаючу точність фактів, що нею використовуються, об'єктивність їх оцінки та особисту розгалуженість і всезростаючий вплив на інші науки.

Таким чином, ми бачимо, що соціологія, виникнувши в Європі у XIX ст., поступово поширюючись, перетнула океан і у XX ст. найбурхливіше розвивалася у Сполучених Штатах Америки.


3904248873840575.html
3904297174662625.html
    PR.RU™